У 1991 році
Україна здобула незалежність та обрала курс на розбудову відкритого
демократичного суспільства. Разом з цим у країні активізувався рух за
права дітей з порушеннями психофізичного розвитку, зокрема дітей з
інвалідністю, навчатися разом із своїми однолітками та користуватися усіма
ресурсами, які є у місцевій громаді. Звісно, здебільшого ініціаторами
цього руху стали громадські організації, насамперед, організації батьків дітей
з особливими освітніми потребами.
Ратифікація
Україною міжнародних документів у сфері захисту прав людини, зокрема Конвенції
ООН про права дитини у 1991 році, створила підґрунтя для подальших дій з
обстоювання права на освіту для усіх дітей, в тому числі дітей з інвалідністю.
У 1996 році
Конституція України закріпила право на освіту (стаття 53) та право на
соціальний захист (стаття 46).
У 2009 році
Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права осіб з інвалідністю і взяла на
себе міжнародні зобов’язання забезпечити інклюзивну освіту на усіх рівнях
системи освіти, як зазначено у статті 24 «Освіта» цієї конвенції.
Можна
стверджувати, що основні зміни у державному правовому полі у сфері інклюзивної
освіти розпочалися саме у 2009 році. Так, у липні 2010 року в законодавче поле
України вперше ввели «інклюзивна освіта», а класифікатор професій доповнили
посадою «асистент вчителя».
1 жовтня 2010
року затвердили концепцію розвитку інклюзивного навчання, в якій було зазначено
основні принципи розвитку інклюзивної освіти, шляхи її впровадження та
очікувані результати.
Важливим
документом, який визначив умови організації інклюзивної освіти, став «Порядок організації інклюзивного навчання у
загальноосвітніх навчальних закладах»,
затверджений у серпні 2011 року. Саме у цьому документі вперше було зазначено
такі поняття, як «індивідуальна програма розвитку» та «індивідуальний
навчальний план», а також наголошено важливість асистента вчителя у
забезпеченні особистісно-орієнтованого процесу навчання. У серпні 2017 року
були внесені зміни до цього документу щодо мови викладу: термін «вади розвитку»
замінили на «порушення розвитку» як такий, що більше відповідає соціальній, а
не медичній моделі розуміння інвалідності. Також змінили структуру
індивідуальної програми розвитку, зазначили кількість годин на
корекційно-розвивальні заняття тощо.
У серпні 2012
року затвердили Державну цільову програму «Національний план дій з реалізації Конвенції про
права інвалідів на період до 2020 року». У ній зазначили шляхи забезпечення основних
прав і свобод осіб з інвалідністю.
Національна стратегія розвитку освіти України на
період до 2021 року, затверджена указом
президента України у червні 2013 року, також наголошує на розширенні практики
інклюзивного навчання у дошкільних, загальноосвітніх та позашкільних навчальних
закладах; забезпеченні архітектурної, транспортної та інформаційної доступності
освітніх закладів.
У 2015 році на
засіданні Комітету ООН з прав людей з інвалідністю заслухали два звіти з
виконання Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю – державний і
альтернативний (звіт, підготований громадськими організаціями). Після надання
Комітетом відповідних рекомендацій, у 2016 році було затверджено план
заходів з їхнього виконання на період до 2020 року. Серед них – забезпечення
доступності – як фізичної, так і інформаційної.
Важливим документом, який забезпечив можливість
надання додаткових послуг дітям з особливими освітніми потребами в умовах
інклюзивного навчання, стала Постанова Кабінету Міністрів України, прийнята в
лютому 2017 року. Вона затвердила порядок та умови надання субвенції для
державної підтримки особам з особливими освітніми потребами з державного
бюджету місцевим бюджетам.
У липні 2017
року прийняли інший важливий документ – Постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про інклюзивно-ресурсний
центр». Завдання цього центру – не
лише здійснювати комплексну оцінку дітей з особливими освітніми потребами
з метою визначення їхніх додаткових потреб у процесі навчання, а й надавати
методичну допомогу педагогам, консультувати батьків.
Приємно, що усі
ці численні зміни у законодавстві України, які відбувалися майже десятиліття,
закріпили у новому Законі України «Про освіту», прийнятому у вересні 2017 року. Саме у ньому і визначили основні поняття
у сфері інклюзивного навчання. А також наголосили на рівних умовах доступу до
освіти та на обов’язку держави створювати умови для здобуття освіти особами з
особливими освітніми потребами з урахуванням індивідуальних потреб,
можливостей, здібностей та інтересів.
Звісно,
прийняття Закону «Про освіту» не завершує процес узгодження національного
законодавства з міжнародним, як і не забезпечує усі умови для організації
успішної інклюзивної освіти. Але це значний крок на шляху до запровадження
інклюзивної освіти в нашій країні.
Немає коментарів:
Дописати коментар